Chapter Text
— Тіло, — сказав Тулук з невимушеністю людини, яка провела всю ніч на галсах на краю шторму і вже не має емоцій на переживання за нещастя іншого екіпажу. Ранок був яскравий, веселий і майже безвітряний, хмари вже розійшлися.
Хакода був не з тих, хто дивиться на смерть поглядом роззяв, але він уже спирався на поручні, дозволяючи сонцю вбиратися в його мокрий одяг. Отже. Він розплющив око і подивився, як повз нього пропливає тіло.
Воно було… меншим, ніж він сподівався побачити. Не дитина, але й не дорослий. Його руки чіплялися за якийсь уламок. Блідий — як Нація Вогню чи як утопленик — це вже не мало значення. Він почув, як один з інших пробурмотів молитву до духу океану.
Наче всупереч, труп вибрав саме цей момент, щоб примружити очі та розплющити їх. Шрам на його обличчі перетворив скляний погляд на злісний.
— Киньте йому мотузку, — наказав Хакода. Бо раптом стало дуже важливо, чи хлопець з Нації Вогню, чи просто блідий від холоду.
Хлопець не кликав на допомогу. Це мало стати першою ознакою того, у що Хакода втягнув свій екіпаж.
***
Зуко не мав був стояти на палубі під час шторму. Не тоді, коли фортеця Похай була менш ніж за добу позаду, коли він проспав рівно дві години та коли шолом був щільно насунутий на голову, щоб дядько не побачив темного синця, який залишила стріла Юян. Але в останньому штормі, в який вони потрапили, також був Аватар, і…
(«Як гадаєш, ми могли б бути друзями?»)
…Йому боліла голова, і холодне повітря допомагало, і якщо подорожі під час штормів, щоб уникнути виявлення, були новою стратегією Аватара, то Зуко мусив про це знати.
Ніхто особливо не турбувався, коли вдарила хвиля. Вона була не така страшна, як під час останнього шторму, який вони пережили, і навіть якщо їхній принц безглуздо стояв у центрі палуби — за своїм дурнуватим принцовим правом, — всі уже звикли до рефлексів Зуко. Як і сам Зуко. Але минулого тижня він ледь не вивихнув плече, не давши рульовому Кіо впасти з вежі, і минулої ночі потягнув свої напівзагоєні м’язи, поки грався у Блакитного Духа, тож коли його рука зімкнулася з поручнями корабля, він… не зміг втриматися.
А потім він опинився у штормових хвилях, у металевих обладунках.
Тоді всі стали стурбовані набагато більше.
***
— Золоті очі, — повідомив Тулук, плескаючи хлопця по спині.
Хлопець продовжував викахикувати солону воду на їхню палубу.
— Він, напевно, з того колоніального корабля, який ми бачили на днях, — припустив один з членів екіпажу, знизавши плечима.
— Хіба це не їхні солдати носять під обладунками? — сказав інший, посмикуючи ніж на поясі.
На цій деталі погляд Хакоди також зупинився. Якщо колоніст або напівкровка носить такий одяг, йому краще мати дуже задовільне пояснення.
Хлопець зупинився, щоб перевести подих. Тулук ще раз ляснув його, і знову полетіла вода.
***
Екіпаж кинув Зуко мотузку майже перед тим, як він сам шувбовснув у воду. Це не допомогло, бо він не міг до неї дотягнутися. Скільки б він не плив, єдиний напрямок, куди він рухався, був вниз.
Він дряпався за пряжки та ремені обладунків, які мали вдягатися з допомогою інших, але якщо екіпаж чогось його і навчив, так це того, що якщо хочеш чогось досягти, то мусиш робити це сам, він робив це сам багато разів, але кожне серцебиття, яке він витрачав на плечеву застібку, було ще одним ударом, який він витрачав на втоплення, чому його пальці не рухаються швидше…
***
— А він не замалий для солдата?
— Ти ж знаєш, що їхні хлопці старіють не так, як наші. Присягаюся, вони виглядають на двадцять аж до сімдесяти…
Молодий солдат, схоже, не стежив за розмовою, що точилася над його головою. Наразі він явно був задоволений тим, що впав на коліна і зробив кілька перших вдихів без перешкод.
Він тремтів, але не так сильно, як мав би. Це завжди було поганим знаком, коли вони переставали тремтіти.
***
Зуко поплив у протилежний бік від того, де потонув його нагрудник. …Спробував. Думав, що спробував. Він відчував, як хвилі штовхають його, але кожен напрямок був сірішим і сірішим, і він не знав, скільки ще зможе затримувати дихання…
(Стільки, скільки доведеться, це ж просто повітря, хоч у цьому не будь слабаком…)
Він сплив на поверхню. Зробив вдих, і його вдарило дощем по обличчю. Він не бачив свого корабля, де його корабель…
— Зуко! — кричав дядько, а дядько не повинен так кричати.
Зуко повернувся. Палуба була далі, ніж раніше, але то нічого, він допливе…
І, звісно ж, саме тоді наступна хвиля накрила його з головою.
***
Хакода присів навпочіпки. Вхопив рукою підборіддя молодого солдата і примусив хлопця підняти очі. Тулук сказав, що його очі золоті, але так вони називали всі очі Вогняної крові: каламутні жовті та обгорілі помаранчеві, темні, як вугілля. Але Хакода не очікував побачити золото. Як колір металу, яскравіший, ніж у медвевовка, а тому ще більш неприродний. Це був погляд хижака, а не людини.
— Ти з Нації Вогню? — запитав він. Хоча завдяки очам це запитання було зайве.
— Звісно, — відповів хлопець, наче так сильно пишався цією нацією вбивць, що навіть подумати це заперечити не міг. І знову закашлявся, перш ніж Хакода встиг поставити наступне запитання. Хоча запитання «Ти солдат?», мабуть, теж було трохи зайвим.
***
Корабель віддалився ще більше, коли Зуко знову опинився на поверхні. Тепер він… був не настільки впевнений, що впорається. Не з рештою обладунків, які все ще обтяжували його, чоботи та захист зап’ястя робили кожен рух повільним і важким, намагаючись з кожним рухом затягнути його під воду. І течія була проти нього, тягнула його назад. Йому треба було зняти решту, інакше він ніколи не зможе наздогнати корабель.
— Зуко!
Він ледве розгледів дядька на палубі, або члена екіпажу, який тримав старого генерала. Це добре: екіпаж повинен його зберегти. А дядько повинен… припинити ці майже крики, припинити поводитися так, ніби Зуко не прямо тут і не зараз же повернеться.
(Він повернувся з фортеці Похай. Він не дозволить кільком бризкам його зупинити).
Він вдихнув. Цього разу він приготувався до того, що вага потягне його під воду, поки він боротиметься з просякнутими водою шкіряними ременями.
Коли він знову виринув на поверхню, то «Ваньї» не побачив.
— Дядьку!
Дощ, грім, гуркіт хвиль. Його власні крики. А дядька немає.
***
— Принаймні він не маг вогню, — пожартував Тулук, бо саме про такі речі Тулук жартував перед дитиною, чиє обличчя було наполовину обгорілим.
— Ні, я маг, — швидко виправив солдат, і в його хриплому голосі прозвучало водночас і приголомшення, і образа. Приблизно в цей час Хакода почав звертати увагу на темний синець від недавнього поранення на голові так само як раніше звертав увагу на шрам. І переохолодження явно йому не допомагало.
— Ну, що ж… спасибі за чесність, — сказав Тулук, знову ляснувши хлопця.
Позаду нього інший член екіпажу зробив не такий вже й непомітний жест: погляд на океан, дотик до меча, піднята брова в бік Хакоди.
***
Зуко не знав, де знайшов корч, так само як не знав, як довго протримається його вогняний подих. Недостатньо довго.
Він відчував холод, який нагадував його ж вогонь, холод, який колов і обпікав, змушував його тремтіти так сильно, що м’язи зводило судомами та болем. Він більше не намагався пливти, не намагався дістатися до вершин хвиль у надії побачити «Ваньї». Він просто тримався.
Він… більше не відчував, що тримається. Його пальці були товстими, далекими та дивними. Він звільнив пояс, засунув один його кінець до рота, бо ще міг відчувати між зубами, і прив’язав себе до корча так, як тільки зміг, наосліп, а не на дотик.
Принаймні йому вже не було так холодно. Хвилі вщухали, а океан ставав теплішим.
(Хоча частина його свідомості знала, що океани влаштовані зовсім не так).
(Але який сенс думати про це, коли від цього йому знову стане холодно. Нехай… йому буде тепло. На деякий час. Він відпочине, поверне собі вогонь, а коли прокинеться, то з’ясує, що робити…)
Він прокинувся на світанку. На горизонті виднівся корабель. Не «Ваньї».
Коли він знову розплющив очі, він був набагато ближче. Люди дивилися на нього зверху вниз. Він повинен… щось сказати. Сонце вже зійшло, але його внутрішнє полум’я ще не згасло, і йому було надто тепло, і він не знав, де дядько або його екіпаж, і, можливо, ці люди можуть допомогти…
Але йому ніхто ніколи не хотів допомагати.
Біля нього ляпнулася мотузка, до того ж вкрай суперечливо. На відстані витягнутої руки. Неможлива відстань для подолання.
Він добре знався на неможливому.
Зуко звузив очі. Пововтузився з вузлом на поясі, доки не відірвав його від корча. Відштовхнувся.
Він, звісно ж, потонув. Але він потонув у напрямку до мотузки, кінець якої теж тонув, і коли він вхопився за неї, то вже не відпустив. Адже він мав хист зосереджуватися на одному завданні, доки воно його мало не вбило.
Він уже не так добре затримував дихання, як на початку всього цього. Але він не відпускав, і не помер до того, як вони зрозуміли, що його треба підіймати, а потім він опинився на дерев’яній палубі (не металевій), і хтось змусив його відпустити мотузку (він не хотів, йому треба було не відпускати, це ж важливо, чи не так?), і хтось став так сильно лупцювати його по спині, що ледь не зламав ребра, а також змусив приблизно половину океану витекти з його легенів.
***
На цьому кораблі полонених довго не тримали. Хлопець був дуже молодий, а отже, трохи більше, ніж новобранець — можливо, він не вчинив стільки зла, скільки й інші, можливо, взагалі не отримав шансу вчинити зло. Але він також не дізнається нічого корисного. Вони не збиралися катувати дитину забави заради, так само як не збиралися дозволити солдату-магу вогню спати з ними до наступного порту.
Меч, вирішив Хакода, зустрівшись поглядом з товаришем по екіпажу, коли хутко торкнувся свого. Чоловік кивнув і почав якомога тихіше витягати клинок з піхов. Хлопчина тільки-но втік від океана, вкинути його назад було б жорстоко.
І ще він був молодий. Вони зроблять все швидко.
***
Зуко не подобалося, що один хлопець продовжував його лупцювати. Йому не подобалося, що інший хлопець схопив його за обличчя. Йому не подобалося, що вони розмовляли з ним так, ніби він був спійманою в сітку рибою, а не людиною.
Не подобалося, що вони були одягнені в блакитне, а не в червоне.
Не подобалося, що він стояв на колінах, коли почув, як позаду нього виходить з піхов сталь, тихо, як леза самого Блакитного Духа.
Він знав, що вони не допоможуть. Ніхто ніколи не допомагав, а він завжди, щоразу попадався…
***
Хлопець струснув руку Тулука зі своєї спини та насилу звівся на ноги. Інший член екіпажу тримав лезо напоготові, чекаючи на чисте вбивство. Хай тільки перестане так сильно хитатися. Хакода наказав би притримати хлопця, якби знадобилося, але солдат явно хотів щось сказати, тож потурати йому не завадить.
— Мене звуть принц Зуко. Син Урси та Володаря Вогню Озая. Якщо ви збираєтеся мене стратити, то робіть це, поки я стою на ногах, боягузи.
…І зовсім не боляче.
***
Чоловік, який схопив Зуко за підборіддя, теж встав і подивився на нього зверху вниз з такою ж розважливістю, як Азула, або Чжао, або батько.
— Ну ж бо, — прогарчав Зуко, бо не пам’ятав, як йому вдалося змусити ноги стояти, і не був впевнений, як довго зможе на них протриматися.
— Тулуку, відведи його до цілителя.
— Вождю, — сказав чоловік, який продовжував собі лупцювати Зуко по спині.
— Розберемося, якщо виживе, — сказав вождь.
А Зуко виживе, хоча б для того, щоб їм насолити. У нього це добре виходило.
(А також надто добре змушувати дядька хвилюватися).