Work Text:
Рот наповнився густою слиною. Випита таблетка мескаліну встала посеред горла, навіть не зважаючи на жадібну кількість випитої води. Він досі дурно дивився у своє відображення, що виглядало з маленької кам'яної кринички. Патьоки холодної рідини ковзали з підборіддя під ковнір, лоскочучи груди.
Пити мескалін - дурно, кидати плащ - небезпечно, а от іти серед ночі до Провидиці, це взагалі сумнівна ідея. Але на поясі досі застигло двоє револьверів, двоє батькових револьверів, і під дурманом здавалося, що нічого не зможе його зламати. Не дивлячись на те, що відчуття дурнуватих холодних крапельок та легкого вітерцю на шорсткій шкірі викликали настільки сильні мурашки, що час від часу доводилося здригатися.
Відступити від криниці й ступити нарешті на короткий шлях, що вів прямо до кам'яного кружала, виявилося дещо важче, ніж він думав.
– Гей, Ро.
Звісно ж, розвернувшись, він нічого не побачив. Спочатку. Лише рух уперед, легкий, знайомий до блювотних судом, але не фізичний. Проте він прокліпався, починаючи вглядатися у темряву уважніше. І образ, здається, важчав з кожним кроком.
Знайома хода з ледь помітним похитом вузькуватих стегон. Знайомий похил голови до плеча, темне волосся, що лізе до очей. Знайома хриплуватість у голосі й ця дурна, дурна дитяча кличка. Провидець, а не Провидиця. Провидець, що прийняв образ Катберта.
– Виголошуй своє пророцтво.
Голос подригує, мимоволі, так, ледь-ледь відчутно. Перше вимовлене слово, і вже у пустку. Губи, так схожі на його вічно сухуваті, припухлі від частого прикушування, губи, здригаються у насмішкуватій усмішці. Доторк самими кінчиками пальців до сандалового руків'я револьвера не допомагає.
Воно підходить ближче. Та ні, він. Він настільки схожий на Катберта, що ігнорувати це або називати це іншими словами складно. Зрозуміло, це просто магія, просто дія мескаліну та гарячої уяви, але все-таки...
– Яке вбіса пророцтво? Не сміши мене, - долоня тягнеться до грудей, постукуючи по лівій ключиці. Здавалося б, у запізнілому привітанні, якби тільки тонка тканина сорочки від цього руху не зіслизнула униз, оголюючи міцне, але худе плече, - Тобі ж потрібно зовсім не пророцтво.
Босий. Відводить погляд від несправжнього обличчя на декілька секунд, і чомусь застигає ще дужче. Вузькі, неакуратні, занадто довгі, але якраз під його зріст, стопи. Провидець скопіював навіть це. Якщо ця істота, звісно, була Провидцем. У цьому він сумнівався з кожною хвилиною все більше і більше.
– Ти так подорослішав, Ро. Справжній чоловік, - говорить він, дещо противно тягнучи голосні, як іноді робив Катберт, намагаючись вивести його з себе, - Справжній стрілець, від якого усередині все йде колом.
Він теж мав подорослішати. Звісно, мав би. Він виглядав би зовсім не так. Можливо б, став ще вище, поширшав би у плечах. Почав би голитися, можливо, зістриг волосся. Навчився б міцніше стискати у руках батькові револьвери, а не ту бісову рогатку. Він би став більше схожим на свого батька. Але не став же. Через нього.
Між ними, певне, відстань у витягнуту долоню. Знайомий солодкувато-терпкий запах, запах розарію та його тіла, змушує одразу ж зажмуритися. Відчуття через це посилюються ще сильніше. Він може відчути, як рухається вага несправжнього тіла від покачування з п'ятки на носок. Може відчути, як несправжнє дихання майже лоскоче його шкіру, а рука, ця бісова, несправжня рука, тягнеться, плутаючись у волоссі.
– І хіба ти не хочеш цього юного тіла? Відчути те, чого ти собі не дозволяв?
О, не дозволяв. Він встиг пошкодувати про це занадто багато разів. Особливо зараз, коли довгі, дещо мозолисті пальці перебирають неакуратно стрижене волосся, де-не-де торкнуте сивиною. Знову відкриває очі, дивлячись на задоволене обличчя навпроти. Його щоки, здається, навіть почав торкати майже непомітний рум'янець.
Звісно ж, він багато що собі не дозволяв, але не міг про це не думати. Катберт, звісно ж, про це знав. Тільки вони ніколи про це не говорили, хоч і відчували одне й те саме. Розділений кхеф - один з атрибутів ка-тету. Коли ви пов'язані долею, відчувати чуже хворобливе збудження на найсуворіших навчаннях, не дуже-то й приємно.
– Ти ж хотів, щоб я розсунув ноги прямо на заняттях, хіба ні? - пальці різко затискаються сильніше й легенько тягнуть волосся на себе, але він чомусь не противиться. Чомусь, - Думав про те, наскільки вузька моя горлянка прямо перед тим, як ми мали піти на той пагорб?
Лише важко видихає. Хочеться простогнати, хоча б крізь зуби простогнати, бо це настільки правдиво, що його вивертало. Звісно ж, він про все це знав. І відчував, чого хоче сам Катберт. Розстібнути під столом ширінку під час розгадування тих дурних загадок, чи, може, втиснути обличчям у стіл, міцно тримаючи за волосся, просто так, під час обіду.
Лежачи поряд з ним у казармі чи у спальних мішках, він взагалі намагався не думати ні про що. Вони обидва намагалися. Якщо намагалися, то це прекрасно значить, що виходило зовсім не завжди.
Рука висковзнула з волосся, прикладаючись до грудей. Тіло притиснулося ближче, припадаючи ледь не упритул. Чуже штучне серце б'ється спокійно, гучно відбиваючи удар за ударом, здригаючи тонку шкіру грудної клітини. Власне, здавалося, кидалося зі сторони у сторону, заважаючи справно дихати. Давно йому не було настільки погано. Давно він захлинався власним диханням, відчуваючи ці судомні рухи горлянки, що не може отримати достатню кількість повітря.
Торкнутися. Хоч на секунду, хоч на трохи, поки ця ілюзія не розвіється. Він і поняття не має, куди вкладати долоні, поки чужі руки жадібно ковзають власним тілом. Лише кінчики пальців торкаються щоки, теплої, на доторк справжньої щоки, одразу ж викликаючи усмішку на сухуватих губах.
– Сміливіше. Чи ти лише у своїх фантазіях завжди був такий розкутий?
Був. Ален одного разу просто порадив йому бути сміливіше, і він кілька днів просто боявся підіймати погляд що в його сторону, що у сторону Катберта. З людьми, в яких дар сяйва, завжди треба бути обережніше, а коли ви члени ка-тету...
Він хилиться ближче. Не цілує, скоріше кусає, зминаючи губи й дійсно змушуючи задихатися ще дужче. Ця істота забирає у нього силу, і якщо він не отримає хоча б жалісне пророцтво, то це буде смішно, це буде збіса, блядь, смішно. Спробуй тільки удати, немов тобі все це не приносить задоволення.
Легенько штурхає, змушуючи упертися спиною у кам'яний постамент. Його губи, його язик, зуби, смак і текстура. Справжній...Справжній Берт відчувався б так само? Він так само б тиснувся ближче, ледь не вилизуючи йому рот? Так само б, не відриваючись, намагався зняти з нього сорочку, але від завзятості починав сильно тягнути за ковнір, починаючи його розривати?
Коли він відривається, на губах застигає солодкуватий відбиток слини. Ноги підкошуються, дійсно підкошуються, і він якось незграбно опускається на кам'яний виступ, змушуючи його фиркнути крізь зуби. Катберт стояв над ним, дивлячись з-під впавшого на обличчя волосся.
Розчервонілий, дихаючий... Дихаючий важче, немов він дійсно збуджувався, а не грався. Груди за розхристаним ковніром дійсно тепер ходили ходором. Вони досі близько, і його вузький таз зараз знаходиться просто перед обличчям. З пальцями, які плутаються у застібці брюк, зі збудженням, яке аж занадто помітно промальовується крізь одяг.
Хочеться торкнутися, обвести пальцями. Ткнутися обличчям, охопити губами, хоча б крізь тканину. Такі ж бажання його охоплювали й раніше, під час кожного перевдягання, під час кожного моменту, коли вони опинялися і серед людей, і один-на-один. Ти хворий, Роланде, дійсно хворий.
Штурхає ногою, змушуючи міцно звести коліна, і, розсунувши стегна, дещо незграбно сідає верхи. Вмощується по-господарськи, міцніше втискаючись ледь не до болісного збудження. Це занадто. Занадто, тому він і накриває довгі ноги власними пальцями, упиваючись нігтями ледь не до болю. До непристойності жадібно, з кислотою, що гидко підступає до горла.
У дитинстві батько завжди вважав, що вони перебільшували, жартома б'ючись. Завжди все закінчувалося міцною хваткою у Бертовому волоссі, поки він у відповідь не вдарить у живіт чи стисне горло, заважаючи дихати. І кожен раз вони плакали удвох, намагаючись не вдавитися соплями й слізьми. Невже ще тоді вони...
Піддається вгору, розриваючи цей до огиди приємний притиск худих сідниць. Унизу живота тягнуло так солодко, що перед очима все повільно мазалось, перетворюючись на чорні мурашки. Як ти взагалі збирався себе контролювати, чому збирався настільки упевнено, навіть не підозрюючи про щось подібне? Провидець це, чи ні, але тебе обвели круг пальця, наче дурного підмайстра.
Навіть не роздягається, а просто приспускає брюки разом з білизною і займає своє минуле місце. У Меджисі, коли вони втрьох часто купалися у річці, Берт постійно ледь не вистрибував з одягу, з розбігу опиняючись у воді. Це було дурно, це було занадто по-дитячому, але з власних губ все одно завжди зривалися майже нестримні смішки. Хіба вони й не були всього лише дітьми?
Доторк шкіри до шкіри ледь не доводить до судом. Стегна подригують, чи то від болісної хватки, чи то від липкого очікування. Волога сорочка просто липне до спини, коли він знову, знову прикушує ці чортові губи й приймає у себе, ледь не поскулюючи. Так не має бути. Занадто просто. Занадто швидко. Занадто приємно.
– Пробач мені, батьку, бо я забув твоє обличчя.
Зривається з губ якось саме, задихано, так тихо, що він сам дивується. Гаряче, гаряче, просто до обпікання гаряче. Чи він справжній був такий же? Такий же вузький, такий же піддатливий, так само відкидав голову, розсипаючи по плечах темне волосся?
– Забув? - він вигнувся, міцніше упиваючись нігтями у плечі, опускаючись, аби взяти у себе ще більше, - Ні, Ро. Ти точний його наступник. Думаєш, твій старий Стівен не хотів так само відтрахати мого Роберта? Ка з'єднала наші сім'ї ще задовго до...
Голос здригається, скачучи разом із загнаним диханням. Він навіть не рухається, а скоріше покачується зі сторони у сторону, дражнячи ще дужче. Червонуваті сліди на стегнах вже наливалися фіолетовим. Не слухай, просто не слухай.
– Твій батько ненавидів не мене, а Ка.
Заклинаю тебе, не бери з собою цього насмішника. Краще буде навіть гавкуча псина. Але ж ти його не послухав. Бо це Ка. Ка, в якої немає ні розуму, ні серця.
– Ненавидів те, що тобі потрібно повторити його долю, тільки ще більш потворно і збочено.
Пальці грубо втислись у тонке горло, прямо під кадик. Він видав незрозумілий напівстогін-напіввидих, захлинаючись власними словами. Хриплий сміх волого захлюпав у горлянці, явно насміхаючись.
Дрижаче від сміху горло у пальцях розчиняється. Різко, без жодного попередження. Він кліпає декілька разів, відчуваючи, як все повільно зникає. Як чужа вага зісковзує зі стегон, як плечі нарешті вивільняються від затиску пальців. Як зникає волосся, що лоскотало обличчя, запах поту та хворобливий, збудливий жар. У вухах, здається, досі бринить цей хриплуватий сміх.
З губ ледь зривається розгублений видих. Він випрямляється, проводячи долонею по грудях, по розірваному довгими пальцями ковніру. Коліна йдуть ходором. Напруга нікуди не ділася. Збудження сильне до непристойності, і він з огидою помічає вологу білизну.
Виходить лише застібнути ширінку. А що ще? Зводиться, ледь-ледь тримаючись на ногах. Кінчики пальців знову торкаються сандалового руків'я револьвера. Навколишня тиша, що переривалася лише його зірваним диханням, давить неочікувано густим соромом. І вимовляє, настільки тихо, що сам себе не чує:
– Бувай, Берте.