Chapter Text
Ізабелла повільно відкриває очі, але ще кілька секунд залишається нерухомою, ніби хоче втримати себе на межі між сном і реальністю, де ще немає відчуття меланхолії, яку вона відчує відразу, щойно повністю прокинеться. Її довге розпущене волосся розкинулося на подушці, біляве і трохи розкуйовджене, але її очі, ледь розплющені, не блищать, як це було умовно декілька місяців тому. Шкіра під пальцями відчуває прохолоду простирадла, а весняне сонце, яке так лагідно сяє на її V-подібному обличчі, не викликає в неї звичної теплоти в серці. Вона відчуває, як тіло пробуджується, потягується, але цей рух – ніби звичка, механічний ритуал, що не приносить їй спокою чи полегшення. Дівчина ніби запрограмована на буденні справи.
Прохолодний весняний вітер через відчинене вікно приносить запах свіжості, трохи квіткових ноток, але навіть ці аромати – ніяк не розворушать її сумного серця. Ізабелла вдихає глибоко, відчуває, як повітря заповнює її легені, проте замість полегшення – залишається тяжкість. Вона дивиться на світло, що ллється в кімнату, і думає про те, як воно могло б бути символом нового початку, але цей ранок не приносить очікуваної радості. В її очах – легка туга, спогади, від яких їй не втекти навіть у цьому світі весняної гармонії. Усмішка не торкається її вуст, і все, чого вона хоче зараз – це знову зануритися у сон, де немає цієї тиші, що тисне на душу.
На вулиці тихо, лише спів птахів нагадує, що світ за вікном оживає після нічної тиші.
Важкі зітхання і повільний підйом з ліжка.
Рухи мляві, наче кожен крок вимагає надзусиль. Вона спускає ноги на підлогу, холод дерев’яного покриття трохи пробуджує, але не приносить полегшення. Кімната залита світлом, яке відбивається від дзеркала біля шафи. Білявка проходить повз, кидаючи швидкий погляд на своє відображення. Втомлене обличчя, темні кола під очима, розтріпане волосся. Однак Белла знає: це не те, що має бачити світ. Вона направляється до ванної, де дзеркало тьмяно блищить у напівтемряві. Увімкнувши воду, дівчина стоїть під струменями душу, дозволяючи теплу воду змити хоча б зовнішню втому. Вода стікає її тілом, ніби намагається зняти з неї важкість сумних думок. Душ завершується, і вона на автоматі виконує всі свої звичні дії: витирає волосся, наносячи трохи засобу для догляду, обережно розчісує і дає трохи часу перед сушкою волосся.
Повернувшись до дзеркала, Ізабелла відкриває косметичку. Макіяж для неї – не просто звичка. Це її броня, її спосіб приховати все те, що вона відчуває всередині. Однак хоч вона й виглядала сонною, це анітрохи не применшувало її краси. Навпаки, у цьому стані була якась особлива тендітність, яка лише підкреслювала її природну чарівність. Її великі очі, хоч і злегка втомлені, здавалися глибокими, наче приховували тисячі нерозказаних історій. Риси обличчя залишалися правильними та гармонійними, а легка тінь від густих чорнявих вій додавала загадковості.
Прохолодне весняне повітря трохи освіжає її, а ранкове сонце змушує примружитися. Дорога до університету проходить через центр міста, де багатоповерхові будівлі прикрашені яскравими рекламними білбордами. Вона йде, зосередившись на звуках своїх кроків, аж поки її погляд не зупиняється на одному з них.
Гігантський плакат із написом “Розкриття правди про Майкла Джексона” і зображенням відомого обличчя. Але очі на зображенні зовсім не рідні – темні, майже лиховісні, в них зовсім немає тієї доброти, яку вона бачила у справжнього Майкла. Це фото супроводжується гучним слоганом: “Те, що ви не знали про Короля!” Її руки стискаються в кулаки, а в горлі стає сухо. Вона знає, що цей так званий «документальний» фільм – лише чергова спроба очорнити людину, яка присвятила своє життя музиці, любові та благодійності. Її серце щемить від думки, як багато людей ведуться на ці вигадки, як легко суспільство ділиться на два табори. Дівчина належить до тих, хто вірить у Майкла, хто знає правду, тому з кожним таким білбордом, з кожною новою розмовою про «скандали» її біль стає глибшим.
До університету лишається кілька хвилин ходи, але ці гучні вивіски переслідують її весь шлях. Її сум – це не лише за Майкла. Це за людей, які так легко готові повірити в найгірше, забувши про добро, яке він приніс у цей світ.
Дівчина вирішила зайти до її улюбленої місцевої пекарні, щоб купити свіжий сіннабон і трохи відволіктися від думок, які переслідували її цілий ранок. Перед маленьким затишним магазинчиком зібралася черга. Люди перемовлялися між собою, хтось сміявся, а хтось сперечався про щось буденне. Вона стала в кінець черги, опустивши голову, але раптом її вухо зачепила знайома тема.
– Ви бачили цей новий фільм про Майкла Джексона? Нарешті показали, яким він був насправді, – сказала жінка років сорока у квітчастій блузці. Її голос звучав зневажливо, навіть із якимось викликом.
– Я завжди знала, що з такими, як він, щось не те, – підхопив інший, чоловік середніх років зі злим обличчям.
– Ховаєшся за грошима, робиш вигляд, що ти ангел, а насправді… жахлива людина.
– А ці його фанати… Як можна захищати таку людину? Це ж абсурд! – додала молода дівчина, що стояла поруч із ними.
Ізабелла мовчки підійшла ближче, ставши майже поруч із цими людьми, і зупинилася. Її обличчя не виражало злості, лише глибоке розчарування і сум. Вона просто дивилася на них своїми янголськими очима, які, здавалося, питали: “Як ви можете?”
Розмови на мить стихли, коли вони помітили її. Жінка в хустці насупилася, а чоловік скривився.
– Що ти тут дивишся на мене? – різко промовила жінка. – Іди звідси, якщо тобі щось не подобається.
Дівчина не сказала жодного слова. Її погляд був важчим за будь-які відповіді. Вона стояла, мовчки вбираючи в себе цю несправедливість, наче хотіла взяти на себе весь біль і захистити того, кого вже немає, але чия творчість все ще жила в її серці.
– Я серйозно, заїнько, тобі не місце тут, йди витріщатися в інше місце – додала жінка, голосом, повним зневаги.
Не бажаючи створювати сцену, дівчина зробила крок назад і вийшла з черги. Її хода була рівною, але всередині кипіла злість і безсилля. Їй хотілося кричати, доводити правду, але вона знала, що ці люди не слухатимуть.
Вона є великою фанаткою Майкла Джексона з дитинства. У її кімнаті висять полиці, заповнені платівками, рідкісними виданнями альбомів, книгами про його життя і творчість. Кожен вільний вечір вона проводила, слухаючи його музику, переглядаючи музичні кліпи. Майкл був для неї не просто кумиром — він був джерелом натхнення, уособленням таланту і людяності, які вона цінувала понад усе. Щомісяця організовувала зустрічі з іншими фанатами за келихом ігристого, де в тематичних закладах вони танцювали під улюблені пісні, обговорювали його творчість і навіть співали разом. На Геловін завжди обирала костюми, натхненні його культовими образами – червону куртку з Thriller, чорний капелюх і білу сорочку з Smooth Criminal або блискучий наряд з Billie Jean. Це було її способом показати світові, як сильно вона цінує його спадщину.
Місяць потому.
Одного прохолодного весняного дня вона прийшла до парку, де стояв пам’ятник Майклу Джексону – місце, яке було важливим для місцевої спільноти фанатів. Вона стояла перед скульптурою, вдивляючись у знайомі риси, викарбувані в камені. Її серце стискалося від болю, який вона не могла стримати.
– Світ не мав бути таким жорстоким до тебе, – прошепотіла вона, і її голос затремтів. Вона опустила голову, і сльози почали текти вниз по щоках. – Ти заслуговував на любов, на розуміння. Чому… чому вони не могли побачити, яким ти був насправді?
Белла всхлипнула, намагаючись взяти себе в руки, але слова виривалися з її уст майже в істериці: – Якби тоді хтось міг це зупинити… Якби хтось був поруч, щоб допомогти тобі, щоб запобігти всім цим жахливим подіям… Можливо, ти б зараз був живий. Можливо, нічого цього б не сталося...
Голос затих, залишивши в повітрі відгомін болю.
Вона обійняла руками себе, стоячи біля пам’ятника, і відчула, як вітер ніжно торкнувся її обличчя. В її серці було так багато слів, які вона хотіла б йому сказати, але зараз вона могла лише мовчати, стоячи перед тим, кого вона любила і поважала всім серцем.
Ізабелла повільно йшла додому, її кроки були тихими, майже несвідомими. Парк залишився позаду, а разом із ним і пам’ятник, перед яким вона вилила душу. Усе ще від болю та гіркоти несправедливості, вона відчувала, як біль тисне на її груди, але вдома на неї чекав ще один день, повний звичних справ.
Прийшовши до своєї кімнати, вона відклала сумку і відкрила ноутбук. Проект із хімії вимагав уваги: таблиці, задачі, висновки з практичних робіт. Її пальці механічно ковзали клавішами, але думки поверталися до теми, яка переслідувала її цілий день. Вона намагалася відволіктися на складні терміни і цифри. Коли проект був майже завершений, мати покликала її на вечерю. Спустившись на кухню, вона побачила стіл, накритий апетитними стравами: запечена курка з золотавою скоринкою, тарілка зі свіжими овочами та склянки із соком, що виблискували у світлі лампи. Вечері в родинному колі завжди були для неї важливими, навіть якщо сьогоднішній день залишав гіркий присмак.
– Як справи в університеті? – поцікавився батько, наливаючи собі моркв’яний фреш.
– Добре, – відповіла коротко, намагаючись усміхнутися. Її голос звучав спокійно, але рідні могли відчути легку нотку втоми.
Розмова за столом текла про буденні справи: плани на вихідні, успіхи брата в спорті, майбутню відпустку батька.
Після вечері вона подякувала батькам, швидко помила свою тарілку і пішла до кімнати. У ліжку вона згорнулася на боці, підклавши руки під голову. Світло у квартирі поволі згасало, залишаючи її сам на сам із її думками. Дівчина закрила очі, намагаючись заснути, але в голові знову звучали обвинувачення, які вона бачила на просторах інтернету. Він більше не міг відповісти. Його вже немає. Чому ж світ не може залишити його у спокої? Ця думка була настільки болісною, що її серце стискалося. Тиха сльоза скотилася з її ока, змочивши подушку. Вона заснула так, із важкістю в серці, сподіваючись, що хоча б у снах знайде спокій і повернеться до того часу, коли його музика звучала в кожному куточку світу, даруючи натхнення і любов.
Ранок знову зустрів її прохолодним весняним світлом, що пробивалося крізь тонкі штори. Її тіло було важким, ніби ніч не принесла відпочинку. Дівчина підвелася з ліжка, провела долонею по волоссю і поглянула у дзеркало. Тонкий серпанок меланхолії знову огорнув її, як ковдра, яку неможливо скинути.
Звичні ранкові ритуали – душ, косметика, одяг – стали ніби автоматичним процесом. Сьогодні вона вибрала чорну тенісну спідницю, білу тісну сорочку, яка підкреслювала її витончену талію, та укорочений чорний піджак, що закінчувався трохи нижче грудей. Вона акуратно завила своє світле, пшеничне волосся у локони, що м’яко спадали на плечі, створюючи образ, який був водночас строгим і ніжним. Головним акцентом став макіяж: виразні чорні стрілки на її великих голубих, мигдалеподібних очах, а губи ледь торкнув персиковий блиск.
Взявши шкіряну сумку через плече, вирушила до університету. Її дорога проходила тим самим маршрутом, що й завжди, але кожен білборд, на якому красувалася реклама псевдодокументального фільму, знову боляче вдаряв по її серцю. Ізабелла міцніше стискала ремінець сумки, відчуваючи, як напруга наростає в її грудях. Раптом усе різко погіршилось. Голова заболіла настільки сильно, що їй здалося, ніби мозок здавлюють сталевим пресом. У вухах запищало, світ захитався, а ноги втратили опору. Вона відчула гострий біль у колінах, коли впала на холодний асфальт. Усе потемніло перед очима, але крізь цей морок вона раптом почула голос:
– Ви в порядку? Давайте допоможу.
Руки, сильні, але дбайливі, допомогли їй підвестися. Голова все ще йшла обертом, а серце калатало в грудях. Дівчина мимоволі притулила руку до чола, намагаючись заспокоїтися, але її голос звучав глухо: – Що ж таке зі мною?...
Не дивлячись ні на кого, схопила свою сумку, кинула коротке “Дякую” і зробила кілька кроків уперед. Повітря здавалося іншим. Воно більше не пахло пекарнею, як завжди на цьому перехресті, а чимось дивним – сухим, паперовим, неначе стара бібліотека. Вона зупинилася, озирнулася довкола, і її серце завмерло.
Будівлі, які завжди стояли вздовж вулиці, стали іншими. Студентка підвелася, притримуючи голову рукою, і спробувала вдихнути глибше, але дихання залишалося уривчастим. Погляд мимоволі ковзнув довкола, і вона застигла, ніби вкорінена в землю. Щось було не так. Будівлі навколо не виглядали зовсім чужими, але їх кольори стали тьмянішими, ніби змиті часом. Фасади не прикрашали сучасні вивіски з модними шрифтами, а тротуари були дивно порожні – ні електросамокатів, ні гучних вуличних кафе.
Але все це водночас здавалося рідним, як ехо минулого. Люди, які проходили повз, були вдягнені у довгі спідниці, сині джинси із завищеною талією, яскраві светри, топи, куртки-плащовки. Атмосфера була іншою, але такою реальною, що її серце шалено забилося. Це був стиль 90-х, часів, які вона знала тільки з фільмів, але тепер вона стояла серед цього світу, який ніби ожив перед нею.
Вона не могла поворухнутися, ніби паралізована. Рот злегка відкрився в подиві, а в голові хаотично повторювалося:
– Ні, ні, цього не може бути…
Руки тремтіли, стискаючи голову, намагаючись знайти хоча б одне раціональне пояснення. Може, вона спить? Може, впала й тепер не розуміє, де знаходиться? Вона вирішила знайти відповідь, зайти в перший-ліпший магазин і спитати дорогу до університету. Вона рушила до дверей невеликої крамниці з дерев’яною рамою. Навіть не розглядаючи, що це за місце, вона відчинила двері, і той м’який звук дзвоника, що сповіщав про прихід покупця, змусив її затримати подих. Звук був настільки старомодним, наче переніс її ще глибше у минуле. Всередині було затишно, але дивно. Крамниця виявилася магазином головних уборів. На полицях красувалися капелюхи, панами й навіть пов’язки на голову. Усі ці речі здавалися старомодними, наче створеними десятиліття тому.
За стійкою стояв продавець – чоловік середнього віку із засмаглою шкірою, густою бородою і веселими зморшками біля очей. На ньому була картата сорочка, шорти, а шию прикрашала бандана. На зап’ястях виблискували браслети з дерев’яних намистин. Його спокійна усмішка тільки підкреслювала контраст із її внутрішнім хаосом.
– Що бажаєте придбати, міс? – спокійно запитав він.
Але відповіді не було. Її ноги самі повільно рушили вперед, і з кожним кроком час ніби сповільнювався. Вона оглядала довкола себе все: капелюхи, пов’язки – усе виглядало як із іншої епохи, ніби витягнуте зі старого журналу. Серце калатало в грудях, і на мить їй здалося, що стіни наближаються до неї, а простір стискається. Раптом усе закружляло. Голова пішла обертом, і різкий біль пронизав скроні. Відчула, як ноги підкошуються, і в останній момент побачила, як світло у крамниці затьмарилося, перетворюючись на суцільну темряву. Її тіло обм’якло, і дівчина втратила свідомість, падаючи просто на дерев’яний паркет.