Work Text:
Іван народився наприкінці сімдесятих. Батьки тоді були зовсім юними, ще студентами, тож він ріс у селі, доручений діду з бабою. Ріс швидко, майже не хворів. Баба, батькова мати, приписувала внукове здоровʼя козячому молоку. Вона завела худобину одразу після появи Іванка на світ, ретельно її доглядала й доїла. З-під вправних пальців молоко жебоніло до цеберка, а звідти паркими хвилями підіймалося над посудиною. Тепло клубочилося і в бабиному серці: не було для неї більшого щастя, аніж сита дитина. І більшого горя від голодної — не було.
Дід Юхим же, скільки Іван себе памʼятав, займався бджолами. Пахнув димом із порохна, а як вчепитися йому за ноги, обійняти за пояс, у ніздрі вдаряв різкий запах бджіл, пилку та бруньок. І тоді Іван знав, що в кишені на грудях для нього знайдеться пара свіжих кульок прополісу.
На жилавих руках в Юхима розсідалися рожеві горбики укусів. Під шаром шорсткого волосся ті нагадували онукові обкладені хвоєю мурашники, на які вони часто натрапляли в лісі. Укуси були для діда єдиним недоліком тієї справи: шкодував кожну комашину, що віддавала життя за захист свого вулика.
— Бджоли як люди, їм би своє робити, — повторював дід повсякчас, дістаючи зі шкіри полишені жала.
Пасіка тоді квартирувалася на окрайку стихійного саду, серед мішанини яблунь, слив і вишень. У розпал літа дід вивозив вулики-лежаки до гречаних полів чи в луг, де корпуси залягали масивними черевами серед різнотравʼя. Волоті тимофіївки та костриці гойдалися на теплому вітрі й лоскотали льотки, кудою безперестанно снували бджоли.
Вивозу передувала ретельна розвідка. Юхим садив онука на багажник велосипеда «Україна», й вони котилися на пошуки вдалого місця. Обслідували, де що посіяно (і шукали в полях лисячі нори), дивилися, чи не пересохла поруч річка (і купалися в каламутних водах), розчищали вибрану місцину (і падали на вільготну землю, запиваючи втому молоком).
У домовлений день на світанку до хати сходилися сусіди, допомагали вантажити деревʼяні корпуси. На руках напиналися жили, і попри ранкову прохолоду з-під кашкетів котилися крапельки поту, а на спинах проступали мокрі півкола.
— Юхиме, скільки оце в тебе там бджіл? — випльовуючи з легень слова, допитувався сусід. — Я тут на кутку всім пасічникам помагаю, але в тебе бджоли тяжчі від усіх.
— А в мене вулики козацькі, — підморгував дід.
— Точно, в кожної бджоли по шаблюці в задниці, — підхоплював хтось збоку, і крицевий гул чоловічого сміху розходився по видолинку луною. Юхим же тільки посміхався собі у вуса.
Баба розповідала, що особливої охоти до бджіл у чоловіка ніколи не було. Це вже як повернувся з війни, щось у ньому перемінилося. Двадцяте століття тоді саме проминуло екватор. Сталін зібрав урожай чергових репресій і готував ниву до нових. Люди — трималися за своїх.
Отож, у ті повоєнні роки Юхим часто ходив до старого лісу. Серед грубих стовбурів і насупленого віття уявляв себе дубчаком, з якого обібрали кору. Оголений і вразливий, найбезпечніше почувався наодинці. Зцілювався довгою і втомливою ходьбою. Якогось дня чоловік зрання вибрався з дому й довго не повертався. Баба вигадувала собі найгірше. А тоді кидала погляд на їхнього дворічного сина й розуміла: повернеться. А чоловіка все не було. Аж надвечір показався у воротях із деревʼяним ящиком поперед себе, щільно притискаючи кришку спухлими пальцями. Так у них зʼявилася пасіка, а в Юхима — спокій і серед людей.
Війну дід ніколи не згадував, та вона в ньому проступала, як смола на сосновій дошці. Артефакти дідового минулого входили в життя дітей, а затим онуків. Мимохіть перетворювалися на забавки. Порожній диск для набоїв до кулемета, який у мирний час скидався на металеву коробку для кіноплівки, Іван набивав позиченим із горища тютюном і носив із собою як кисет. Із різнобою гільз будувалися башти на піщаних палацах, а брезентовий армійський ремінь годився, аби збивати з городини жуків разом із поцяткованим листям. Дід сердився, коли бачив ці забавки: нагадувань про війну вистачало й так. Але коли Іван підріс, сам навчав онука стріляти з мисливської зброї, як перед тим і сина.
— Старайся, Іванку. Кожен у нас мусить знати, як підійти до рушниці, — повторював дід. — Дасть Бог, будеш тільки колодки стріляти.
Дідові напучування досі відлунювали в памʼяті. Важко сказати, чи ставився до них Іван серйозно. Все змінилося, і голос діда радше нагадував казку, прослухану стільки разів, що вже й не дібрати, чи була колись у неї мораль, чи звучала вона пересторогою.
Іван, тепер тридцятипʼятирічний, приклав долоню до шерехатих боків вулика й водив рукою так трепетно, як коли вперше торкався живота вагітної дружини. Хотів відчути порухи, життя всередині. Добре знав, що сімʼї у вулику вже немає, а звичка — лишилася. Так робив дід Юхим, коли мав на душі неспокій.
Бджіл давно не стало. Дід відійшов на самому початку нульових, і біля десятка років стояли самі лише корпуси з рамками. Дозволити їм зогнити онук не міг. Не хотів бачити, як трухлявітиме спомин по діду, отож постановив розібрати. Тепер — зважувався.
Устав, узяв до рук обценьки й інший інструмент, зняв кришку. Почав здирати дошки, що накривали стінки. Дошки зразу не піддавалися, всі щілини роками замащувалися клеєм чи глиною, однак Іван наказував собі не зупинятися, інакше духу завершити не стане. Він підважив одну з планок, і з тріскотливим скреготом та стала відходити, тягнучи за собою напхану листям подушку, що слугувала за утеплення. Іван схопився за неї, хотів відчепити від дошки, як на долоню випав набій. Чоловік застиг. Покрутив його в руці. Зʼїдений корозією, набій лишав на пальцях брунатні плями. Переклав його до кишені й просунув розчепірену долоню в щілину простінка. Кінчиками пальців торкнувся металу: ще набої.
Іван заходився знімати дощечки з решти корпусів. Кожен вулик щось беріг. І нащо було дідові то так ретельно ховати? В останньому лежали невеликі камʼяні жорна, аби перетирати зерно на борошно.
Іванові сперло дух. Він памʼятав, скільки дід хвалився жорнами, які виміняв у дядька з Камʼянця-Подільського на бочечку меду. Казав, що може й зерна не бути, а як будуть жорна, то буде їжа. Іван тоді слабо уявляв, що молоти жорнами, як зерна не буде, але вголос не перепитував, боявся осоромитися. Дід говорив про це якось так, ніби розказував щось загальнолюдське, відоме всім. Трава зелена, небо блакитне, жорна мелють, коли зерна немає. Малим Іван тоді тільки кивав і уявляв собі щось на манір скатертини-самобранки. Про те, що жорнами в голод мололи кору й усе, з чого вдавалося борошно, дізнався не від діда й набагато пізніше.
Він знову торкнувся стінки тепер уже розхристаного вулика. І вся та стрільба, усі гільзи, усі ремені, усі напучування то накочувалися на нього хвилями, то відступали. Навіть як розпався Союз, як минули девʼяності, як укрився корозією метал — дід усе зберігав. До самої смерті. Відповіді, що зринали піною на поверхні тих хвиль, були колючими та простими. Щоб не знайшли. Щоб захиститися. Щоб вижити.
Іванові заболіло від того, яким іншим мав бути для діда світ, де вони обоє жили. Він уявляв ці тисячі родин, у яких нащадки розбирають печі, антресолі, гаражі, погреби, зрештою вулики, торкаючись липких страхів попередніх поколінь. Ставлять собі те ж питання, що й він. Позбутися чи зберігати? Страх чи пересторога?
Сонце котилося на захід. Чоловік дивився, як жовтогарячий диск зникає за горизонтом. Івану той диск тепер нагадував його імпровізований кисет, з яким він носився ціле дитинство.
«Старайся, Іванку, — дідів голос тепер не нагадував казку. — Дасть Бог, — голос ставав усе ближчим, ніби радіо, яке чути з подвірʼя сусіда, — будеш тільки колодки стріляти». У вухах загупало серце.
— Дай Боже, діду. Дай Боже, — відказав онук, і сонце сіло.
1. Порохно, або порохня — середина трухлявого або гнилого дерева; потерть, труха.
2.
Волоть — суцвіття трав’янистих (іноді кущових) рослин, яке складається з дрібних колосків, що утворюють кетяг, китицю.
3.
Тимофіївка — одна із найурожайніших і найпоживніших багаторічних злакових трав.
4.
Костриця, чи вівсяниця — досить великий рід декоративних злаків.
5.
Льоток — отвір у вулику, через який літають бджоли.
6.
Кисет, чи капшук — гаман у формі торбинки, що затягується шнурочком.