Work Text:
– Цей пісок у мене вже в сраці скрипить, – Сюе Ян сплюнув, прикурюючи цигарку. Здавалось, сама слина вже складалась із пустельного пилу й піску, дряпаючи горло й щоки. – Здалась йому ця срака світу.
– А якби тебе хотіли общипати, як курку на вечерю, ти б поїхав в найбільше місто й став би посеред площі?
Вей Їна, здається, зовсім не непокоїв ні клімат, ні пісок, поки він міг доводити всю експедицію до ручки. Можливо, він і сам був не людиною, а якоюсь паранормальщиною, яка харчувалась роздратуванням і бажанням вбивати. Сказати важко: тварі були не дурні й вміли здаватися звичайними людьми. Але інколи вони себе виказували. І саме тому зараз вони вчотирьох, як би абсурдно це не звучало, шукали ангела. Навіть за пір’я з його крил можна було безбідно прожити все життя, а вже якщо привезти цілого... Звісно, ангелу не жити після лабораторій Дзінів, але кого це хвилювало?
На пустелю спускалась звична вечірня прохолода, яка грозила проморозити їх до ранку до кісток, якби не спальники і костюми, що допомагали регулювати температуру. В цілому Ян бував і в гірших ситуаціях навіть без спорядження й припасів, але пожалітися й посваритися було святим ділом. Оскільки йому відповів тільки Вей Їн, а Дзян Чен навіть не пригрозився запихати йому в сраку ще й щось зі своєї зброї, якщо він не заткнеться, було зрозуміло, що всі втомились. Яньлі вже давно спала, повернувшись спиною до вогнища. До триклятого селища, де якийсь притрушений “сто відсотків” бачив ангела, лишалось три дні їзди, якщо по дорозі їх не зустріне піщана буря або хтось з не дуже дружелюбних місцевих.
“І чомусь цей псих зараз відсиджується в кімнаті з кондиціонером, а ми смажимось під сонцем і їмо пісок”, – Сюе Ян хмикнув і затушив огарок об камінь.
І дійсно: Дзіні дуже привітно прийняли інформатора з химерно розмальованим обличчям, але якщо він сказав неправду... Ну, тоді в лабораторії потрапить не ангел. Розхідний матеріал ніколи не буває зайвим. Може, завдяки експериментам над цим нещасним Дзіні знайдуть спосіб відрощувати своїм псам кінцівки, і тоді йому більше не доведеться клацати металевими суглобами на лівій руці. Правда, як відчувалась справжня, він забув багато років тому. Про неї нагадували лише фантомні болі, які накатували невчасно і заважали спати ночами. І знову ж таки: бувало й гірше, й у кисті були певні переваги, наприклад, нею дуже легко можна було відкривати пиво, але чого обмежуватися малою подачкою й не жадати найкращого? Життя не давало йому й найгіршого, ніби він помилково народився на цій забутій богами планеті, яку люди поступово знищували.
Якби він був ангелом, то точно б не впав сюди. Або зробив би все, щоб розбитися об якусь гору й не потрапити до людей. Але він не ангел, і вибору йому ніхто не давав, тому він доїв приправлений піском рис, закутався у спальник і про всяк випадок подумки покрив матами їхню ціль. Ангели ніби такого не люблять, може прийде до нього з праведним гнівом і мечем у руках, хто зна?
***
Зранку до нього прийшов тільки Дзян Чен, який досить грубо пихнув у руку кружку з поживною сумішшю, яка була на смак як солона вода, і буркнув, що їм треба виїжджати, поки не стало зовсім спекотно. Сонце ще тільки виглядало з-за горизонту, а вони вже були в дорозі. Вей Їн звично спав на задньому сидінні, бо яким би корисним він не був, мали бути й мінуси. Мінусом був його скажений режим сну: розбираючись у записах або заплутаному ділі, він міг не спати кілька ночей поспіль, а потім відсипатися, коли всі інші працювали. До цього всі звикли. Яньлі мугикала щось під ніс, скеровуючи Дзян Чена за картою. Сюе Ян крутив в руках ножик і інколи на поворотах його нагострене лезо різало пальці. Вей Їн часто казав, що скоро й на його другій руці буде менше пальців, ніж треба, а Ян обіцяв, що скоро у когось буде на один язик менше, якщо він багато патякатиме.
На горизонті показалось селище, і він сховав зброю всюди, куди тільки можна було, бо люди тут були голодні в усіх сенсах — і до техніки, і до їжі. Треба бути напоготові. Вей Їн, прокинувшись і ледь протерши очі, побіг до якоїсь дівчини, про щось домовляючись. Настороженість на її обличчі швидко змінилась рум’янцем, а Дзян Чен тихенько пхикнув. Що б там дівчина не почула від їхнього “ловеласа”, який колись з п’яну зізнався, що цілувався лише з фруктами, тренуючись, але вона запросила їх у дім. Втомлена й висушена, як всі люди пустелі, вона познайомила їх зі своєю сім’єю — худенькими дітьми в брудно-сірому одязі, на обличчі яких виднілись хіба що темні очі, хворим батьком, мовчазною матір’ю з підібганими губами. Реакція на їхній приїзд не дивувала — кому потрібні чотири зайві роти, навіть якщо вони платять золотом? Тут цінувалась вода і свіжа їжа.
Дівчина таки умовила свою матір, щось їй довівши, і та погодилась наповнити баклаги водою й дати їм трохи припасів. Навіть стіл накрила, виставивши ріденьку кашу. Сюе Ян, жартуючи з дітьми й показуючи їм фокуси, і сам не зчувся, як все з’їв. І звісно, звісно ж дарма він розслабився, дарма довірився цим малим, так схожим на нього самого років 15 тому, бо...
Він прокинувся від того, що видих прохрипів на губах, покритих засохлою кров’ю. Кров засохла в горлі, запеклась на віях, покрила твердою шкірочкою шию. Розбили голову, видно, ще й потрапили по чомусь, що кровило як скажене. Руки ледь слухались, поки він обмацував всі кишені. Деяка добре захована зброя лишилась, але все спорядження, спеціальний костюм і сумка з запасами зникла. Він озирнувся навколо. Картинка не ставала чіткою, але по всьому виходило, що він лежить у якісь канаві серед пустелі. Не те місце, де хотілось помирати. Цікаво, де решта? Яну вдалось встати на коліна, але в очах потемніло, і він звалився обличчям у пісок, втрачаючи свідомість. Який же сором для тренованого пса Дзінів отак попастися.
***
Під спиною було щось холодне, а на обличчі — мокре. Це зовсім не те, як він уявляв посмертя. В роті був присмак заліза й чомусь паленого пір’я. І, на подив, голова вже не гула. Ян обережно відкрив очі. В кімнаті було напівтемно й прохолодно. Хоча, це навіть не кімната — аскетично обставлена печера з вирізаними в камені столом і лежанкою, якимось посудом і кількома стільцями. Десь в глибині чувся шерхіт. Хтось був поряд. Хтось із невідомими намірами.
Цей хтось вийшов із тіні, несучи в руках припалену вогнем металеву чашку. Якби не перев’язані брудною стрічкою очі, одяг волоцюги й величезний горб під накидкою, то Ян назвав би незнайомця привабливим. Навіть не просто привабливим — гарним якоюсь ніжною красою, красою оази. Але чого ця краса вартує в печері посеред пустелі, де єдиним звуком був шерхіт піску, а єдиними очима (ха-ха, очима), які її бачили, були звірки, схожі на мишей. І Сюе Ян.
Незнайомець, не помічаючи його пробудження, вмочив тканину у воду й змінив пов’язку на його лобі. Потім приклав до його губ чашку й влив десь із ковток рідини, смак якої пояснив відчуття паленого пір’я в роті. Тілом одразу рознеслась хвиля полегшення. Хвиля... Сили. Ян відчув, що зараз зможе зробити що завгодно. Що він може зловити хоч сотню янголів, збудувати свій палац, прирізати всіх, хто коли-небудь криво на нього дивився. Все це тривало лише кілька хвилин, а потім буря в грудях вщухла. На жаль, пришвидшене дихання від відчуття повної ейфорії його видало, незнайомець здригнувся і спитав мелодійним голосом:
– Ви ж не спите, так?
– Спробуй ти поспати, коли тобі в рот заливають таку гидоту, – хрипло відповів Сюе Ян. – То що, які плани: на органи, викуп чи сам з’їси?
Канібалізм був досить поширений у цій частині країни, тому Сюе Ян не здивувався, якби закінчив життя в казані цього відлюдника, якщо не закінчив у якісь канаві. Але здивований вираз на обличчі його “рятівника” підказував, що він не думав ні про один із цих варіантів.
– Ми не їмо людей, – після тривалої паузи відповів він обережно, говорячи, як з дурником.
Ми? То тут ціла купа отаких от диваків? Можливо, він потрапив у секту і його принесуть у жертву місцевому божку, щоб прикликати дощ? На місці божка він плюнув би в обличчя кожному, хто приніс йому таку негодящу жертву. Шкіра, кістки і купа металу між ними.
– Ми? – про всяк випадок перепитав Ян.
В цей час із широкого рукава незнайомця почулось чхання, а згодом звідти висунувся допитливий чорний носик. Тварина була схожа чи то на маленьку собаку, чи то на білу лисицю, але її очі були затягнуті білою плівкою — сліпа, така б в дикій природі не вижила.
– Ми, – підтвердив дивак, випускаючи тварину з рукава. – Я і Цін-Цін. До речі, вона тебе й знайшла. У нас рідко бувають гості останнім часом. Ох, точно! Я Сяо Сінчень, забув представитися.
У Сяо Сінченя було настільки щасливе обличчя, ніби він у канаві знайшов мішок з грошима, а не пораненого обірванця. Можливо, він дійсно рідко зустрічає людей у цій своїй халупі в сраці світу. Не дивно, що про тварину говорить, як про дитину, зовсім в цій глушині з розуму зійшов. Можливо, воно й на краще. Добротою, що межує з дурістю, дуже легко скористатися, а Яну не завадить місце, де можна зализати рани. Плюс ніхто не додумається шукати його тут. З мінусів: решта групи не додумається теж.
На нього ледь не вивернули миску з якимось рагу, що вивело Сюе Яна з роздумів.
– Якщо ти хотів засипати мені це прямо до рота, то трошки промахнувся.
Господар виглядав присоромлено й різко смикнув рукою, прибираючи миску на стіл. Ніби у бажанні виправдатися сказав тихо:
– Я ще не звик.
– Не звик до чого?
– До ведення побуту всліпу.
Будь-яка людина з почуттям такту з розумінням би промовчала, не задаючи подальших питань.
– І як же ти втратив зір? – спитав Сюе Ян.
І будь-яка людина з вибудуваними кордонами сказала б йому, що це не його справа, оскільки знайомі вони менше години, а він не в тому положенні, щоб лізти під шкіру своєму рятівнику.
– Це була справедлива плата. Вона врятувала багато людей. Їж.
Відповідь не була конкретною, але Сяо Сінчень таки відповів, значить, у нього з часом можна буде все випитати. Люди, які довго жили на самоті, та ще й люди скалічені, схильні або повністю закриватися, або відкривати душу першому зустрічному. Тут явно другий випадок. Якщо зіграти жертву...
Рагу було мало того, що розварене, так ще й на смак, як трава. На щастя, частину його вдалось непомітно згодувати тваринці. Складалось відчуття, що готувати Сяо Сінчень навчився три дні тому. Тут Яна доб’є якщо не інфекція, що загрожувала глибоко пораненій нозі, то голод. Чудово, звичайна середа.
***
Разом зі зброєю в нього витягли всі навігаційні інструменти, тому, вийшовши ввечері на вулицю, Ян міг зробити один висновок: він у пустелі. Біля печери він знайшов кілька вбитих землю металевих труб із примітивним краном — от звідки Сяо Сінчень бере воду. Трохи далі виднілось щось, схоже на дерево. Можливо, оаза, де він вирощує собі їжу. Непогано влаштувався, дивак-відлюдник. Сюе Ян вдихнув важке повітря, що ще зберігало нотки спеки, й подумки попросив всі вищі сили, щоб Вей Їн проявив свій геній і знайшов його, поки він не зійде з розуму й не стане пустельним фермером.
За ним із печери вийшла і тваринка, невдоволено фиркнувши.
– Що хочеш, Білоочка? Тільки не кажи, що ти знову голодна. Така маленька, а їси, як здоровенний мужик. Господаря свого об’їдаєш, так? Он він який худющий, один горб на спині видніється. Не соромно?
Цін-Цін у відповідь невдоволено дзявкнула і куснула його за протягнуту руку.
– От же ж паскуда. Перед тим, як звідси піти, я обов’язково зверну тобі шию.
***
Лежати на прохолодному камені, вдаючи напівмертвого, й нити, щоб дурний святоша навколо тебе бігав, виявилось дуже весело. Дуже весело... перші три дні. Після цього Сюе Ян готовий був лізти на стінку. Його натурі, що звикла постійно рухатися, розробляти нові плани, брати нові справи, було тісно в маленькій печерці. Перш за все він захотів вирішити нагальне питання — приготувати їм обом вечерю, бо померти від голоду він міг би років у 6, але точно не зараз. Пара зрячих очей теж була не зайвою. На руках Сяо Сінченя він помітив безліч дрібних шрамів різного ступеню заживлення. Дійсно не звик бути сліпим. Але тоді навіщо заперся аж сюди? Щоб впасти з якогось пагорбу й померти від спраги? Абсолютна дурна смерть, настільки дивацька, що достойна Сяо Сінченя, який постійно говорив про якісь трави і роси, про запах різних сортів чаю і купу товаришів, з якими він його ділив, про білі ряси й бажання нести добро. Тільки про одне не говорив — як він, такий піднесений і явно з небідної родини, якщо не віддали в притулок з таким-то дефектом, опинився в цій дірі брудний, пошрамований і абсолютно самотній. Він звик, що його слухають, і не звик слухати — значить, постійно жив не один і був у центрі уваги.
“Дивне ти створіння, Сяо Сінчень”.
***
Ян жартував, переставляючи речі і насміхаючись, коли Сінчень не міг їх знайти, кажучи, що тому пора задуматися над спокійною старістю, якщо він постійно щось губить і забуває. Ян дражнив Цін-Цін, за що отримав кілька укусів і невдоволене фиркання, варто було трапитися тваринці на очі. Ян готував із овочів, що росли в оазі, і “пожертв” від селян, які якимось чином знаходили сюди дорогу й вважали за потрібне давати бездомному каліці молоко, м’ясо, яйця — дорогі подарунки, як на цю місцевість.
– Мене знаходять ті, кому це справді потрібно, – розпливчато відповідав на питання Сінчень. – І лишають те, що вважають за потрібне.
– А ті, кому не потрібно? – з насмішкою спитав Сюе Ян, зовсім не натякаючи на себе.
– Не знаходять.
“Загадкове ти створіння, Сяо Сінчень”.
***
Він розслабився. За кілька тижнів тут зрозумів, що це найспокійніший і найситніший період за все його життя. Період, коли він знав, що точно прокинеться зранку не обкрадений і не матиме кудись бігти, їхати, щось шукати, щоб не померти голодною смертю десь на узбіччі. Сінчень не розпитував про його минуле й не питав, коли він звідси піде будувати майбутнє. Вони просто застигли в часі в цій печері посеред нічого у своєму власному світі, куди не було входу нічому із світу зовнішнього.
Він... був щасливим. І коли одного ранку, коли вони поснули спина до спини, обговорюючи, що посадити на імпровізованому городі й чи варто вибратися в місто за одягом, Сюе Ян прокинувся поряд із сяйливою сніжно-білою пір’їною з крила ангела, він зробив вигляд, що її не помітив.