Chapter Text
Буду відверта, я планувала повернутися в село лише за однієї умови — на Пасху, як мінімум на «Порші», з женихом-мільйонером, усього на один день. Посвітитися перед старими знайомими, натовктися паски і пафосно піти в захід, залишивши по собі шлейф загадковості.
У реальності я шкутильгала розлізлим болотом у нових «Мартінсах», що поступово просочувалися кров’ю і перетворювали мої ноги на фарш, з валізою, в якої відлетіло колесо, рюкзаком і пакетом. Соплива, запухла і покинута хлопцем.
— Доброго здоров’ячка, Лесю.
Мимо мене пройшла жінка, яка мене, вочевидь, знала. Я ввічливо кивнула. Жінка глянула на мою одноразову маску і не наважилась наблизитися. Карантинні заходи діяли по всій країні, але в селі до них ставились з легкою зневагою і нерозумінням.
Коли я дійшла до свого подвір’я, одноокий пес Нельсон кинув на мене короткий втомлений погляд, сів на дупу і почав завзято чухати вухо. Не знаю, чому він не розгавкався: чи то впізнав мене, хоч останній раз я приїжджала майже два роки тому, чи то настільки сповнився дзеном, що не витрачав сил на мирську суєту.
— Ба! — гукнула я.
Нікого не було. На дверях веранди висіла колодка. Я затягнула свої пожитки в літню кухню, щоб не стояли посеред двору, знайшла якісь тапки і почала бродити, не знаючи, куди себе приткнути. Могла б позалипати в телефоні, але мобільний Інтернет тягнув тільки на горбку під хвірткою. Жодні меми не вартували взаємодій зі всіма зустрічними перехожими.
— О, а вона дідову машину продала, виходить? — запитала я сама в себе, заглядаючи в гараж.
Дійсно, вишневого «Жигуля» не було. Спершу мій погляд наткнувся на дзеркало — запилючене і старе, у вигадливій рамі. З таких у фільмах жахів вилазять нечесані панянки. Та злякатись я не встигла, просто отетеріла. Серед усього іншого мотлоху виділялась труна. Вона, блискуча і новенька, стояла якраз по центру.
Моя бабця збиралась помирати вже впродовж півтора десятка років. Пам’ятаю, я ходила в початкову школу, а вона вже виділила в шафі поличку, на якій лежав новий випрасуваний одяг, хустинки, які пов’язуються на руку, хустка для неї і тапочки. Можливо, було щось іще, та нам з двоюрідним братом строго-настрого забороняли сунути носа до такої важливої одежі.
От через те я не любила приїжджати в село. Там усі розмови зводилися до смерті.
Наявність труни лише підкреслювала бабцину завбачливість.
— Лесюню!
Загроза інфаркту підкралась несподівано.
— Ба, я ж ледь не вмерла! Зразу би в гріб поклали, далеко ходити не треба.
Бабця глянула за мою спину, у привідчинені двері гаража, з-за яких якраз виднівся краєчок коричневого дерева.
— Зайнято там.
Якби я була менш втомлена, більш уважна чи просто не страждала від сезонної алергії, можливо, змогла б помітити дивний тон. Однак на той момент мене нічого не насторожило.
Ми провели спокійний вечір. Я розібрала речі, пожалілася на колишнього, батьків, ковід і роботу, послухала бабцині новини, що здебільшого стосувалися її флори і фауни, ми випили чаю. Усе було цивільно, нічого не передвіщало біди.
Аж доки не настала друга ночі.
Я прокинулась від того, що хтось ішов коридором. Чорт мене смикнув визирнути, і просто повернутися в ліжко я вже не могла. Бабця скрадалася надвір з рушницею в руках.
З глибини пам’яті виринув спогад про те, що в неї, взагалі-то, були нагороди зі стендової стрільби в молодості, тому сама наявність зброї мене не здивувала. От тільки для чого їй вона посеред ночі?
Злодії? Чи старечий маразм?
Мені не хотілося думати, що вона збожеволіла, та обидва варіанти були ймовірними.
— Зате яка красива історія смерті буде — померти від рук власної бабці, — прошепотіла я сама собі.
І босоніж, щоб не витрачати час на пошук капців, пішла за нею слідом.
Бабця дійшла до гаража, дулом підштовхнула двері і націлилася всередину. На труну.
Точно дах потік.
Я завмерла віддалік. Що робити?
Вона тим часом, не опускаючи рушниці, повільно зайшла всередину.
Біс з ним! Краще ризикнути, аніж дати їй випадково поранитися. Забувши про обережність і скритність, я забігла за нею слідом.
— Лесю, іди до хати! — цілком виваженим тоном промовила бабця.
Навіть не підвела на мене очей.
— Ба, а давай ми зараз гарненько підемо до хати? — мій голос дрижав.
— Іди.
— Ну нащо тобі в цьому брудному гаражі стирчати?
Треба було проходити курси перемовин із божевільними, а не англійської.
— Вижену паразита і повернусь. Не стирчи тут, Лесю.
— Там нікого немає, бабцю. Просто труна. Усе добре. Хочете, відсунемо кришку і глянемо?
— Не вийде, — гмикнула вона. — Він вчепився в неї зсередини.
Напевно, постійні думки про смерть і життя на самоті підсунули її уяві страшні картинки. Я не знала, які аргументи наводити далі.
І поки ми стояли в тиші ночі, а на фоні десь далеко перегавкувалися сусідські пси, усередині труни хтось звучно розкашлявся.
Потому я зомліла.